Арсене, ти любиш свій день народження?
Це вже звичка - любити цей день. Приємно, коли вкотре про тебе згадають, подарунки від близьких і друзів. Спогади, підсумки за ще один рік. Зараз в мене вже є маленька традиція: святкую день народження на сцені – 5 років поспіль мені це вдається.
Раніше то були жарти, бо освідчення має бути особливим. Є таке правило: артист має звертатись до артиста зі сцени, і я скористався нагодою. Непросто було переконати Тоню прийти на мій сольник. Вона мала два виступи саме в цей день, а вдома чекала маленька Ніна, але нам це вдалося. Про саму подію ще не думали, все-таки високосний рік – є такі забобони. В моєму віці ідеальне весілля – друзі і свіже повітря.
Ви зараз живете разом з Ніною Митрофанівною Матвієнко - як воно, поруч з тещою?
Мудра, світла жінка, яка розуміє, що таке творчий шлях. Так що термін “теща” не зовсім влучний. Я прекрасно готую їжу і в цьому вже переконалися всі, хто стикається зі мною в побуті. Так що в наших стосунках зятя і тещі все навпаки: я намагаюсь зробити щось приємне для Ніни Митрофанівни.
А таки змінилося! Я досить рано став татом, дуже пишаюсь своїми синами. Але коли вони народилися, я ще не усвідомлював усієї цієї величезної відповідальності за маленькі життя. Зараз інакше. Це відчуття набагато гостріше. Вперше було дуже страшно брати на руки маленьку. Чоловічі руки та ще й зі стажем металурга, як на мене, грубі для немовляти. Але з часом ти відчуваєш, як їй зручно у твоїх долонях.
Було віришено назвати доньку Ніною одностайно в першому читанні (сміється), на честь бабусі, зберігаючи за нею прізвище Матвієнко. Ніна Митрофанівна з радістю наглядає за онукою, коли ми з Тонею відсутні, але Тоня не залишає доньку надовго, завжди поспішає до Ніни, ще не встигаємо кудись виїхати, як вона вже скучає за малою.
Малу наживо бачив лише мій старший син, саме з ним я подорожую, беру його на концерти або просто летимо до моря. Молодший вже подорослішав і, мабуть, теж прийшов час приєднати його до нашої тусовки.
Над чим ти зараз працюєш?
Багато проектів втілені в життя. Продовжую виходити на сцену в жанрі стенд-ап камеді, але не в публічному форматі. Створена програма "Мій Висоцький" на аранжування Георгія Гараняна, теж має шалений успіх і не тільки в Україні. Проект Notre Dame de Paris, де я виконую партії Квазімодо, вже вийшов за межі України: в графіку є Білорусь, Молдова та Польща. На осінь запланований ювілейний тур – 5 років на професійній сцені. І ще зовсім скоро ми розпочинаємо роботу над четвертим альбомом. А зараз триває тур на підтримку альбому "Паперовий сніг" - це третій студійник, який вийшов цієї зими. Гарний тонус, щільний графік, чудова команда.
Де любиш відпочивати?
Все просто: море і гори. Не люблю нудьгувати, тому обираю активний відпочинок. Сноуборд, рафтинг, веломандрівки, волейбол - все, що дійсно вимикає мене від сьогодення. Також практикую інформаційне голодування - пишу в цей час вірші, пісні і портрети.
Я не буду оригінальним і скажу так: і спортзал, і дієта, і активний відпочинок.
Що на сьогодні вважаєш своїм найбільшим досягненням?
Думаю, що це - просто бути тим, ким ти є! Ціль має бути, але вона не головна, а головне - це твій шлях. Гармонія і спокій не в досягненнях, а в можливостях. Можливості бути собою. Дуже багато людей мають досягнення, але так і не знаходять свій шлях. Я б міг стати помітною особистістю у себе на заводі, як приклад. Мова йшла б теж про якісь досягнення, але щоб бути собою, мені потрібна сцена і гітара. Це мій шлях!
Мрію про людяність навколо, мрію про часи, коли люди викинуть на смітник символіку і підручники з історії.
Щоб бути людиною, мені не обов’язково нишпорити в білизні імператриці і усвідомлювати, що мої діди були вбивцями. Так, вони вбивали ворога, вони захищали свою землю від загарбників… Але ж вбивали… Якщо нічого не змінювати, ми будемо вчиняти так само.
Чому я про це мрію? Тому, що я проти того, щоб брати в руки зброю. Особисто мені, щоб бути людиною, потрібна сцена і гітара. Свою мрію я вже втілив, на черзі мої малі.