"В Україні немає акторів-зірок, які заманять глядача до кінотеатру" - такий вердикт довго вважався істиною, але курчат рахують восени. Like.lb.ua пропонує перерахувати вітчизняних "курчат", які вже за рік-два будуть сприйматися нами як беззаперечні зірки. Ми відкриваємо цикл інтерв’ю з акторами, які зіграли головні ролі в фільмах, що виходять в український прокат в цьому сезоні.
Після прокату українського фільму "Сторожова застава" виявилося, що в нас є еталонний кінокрасень: обличчя актора Романа Луцького запам’ятав глядач, в нього закохались дівчата і тітоньки, а в наступному його проекті, ми впевнені, люди можуть прийти в кінотеатр саме "на Луцького". Але сам Роман в бесіді з нами демонструє повну відсутність "зірковості", натомість іронічно описуючи свої життєві пригоди.
Довідка
Роман Луцький
Де бачили: “Брати. Остання сповідь”, “Сторожова застава”, “Століття Якова”
Де скоро побачимо: серіал “Обручка з рубіном”, фільм “Тарас. Прощання”
Народився: 20 березня 1986 року
Дім: Івано-Франківськ
Сімейний стан: одружений
Зріст: 1 м 93 см
Асоціація: легкий, на куражі, цілеспрямований
Готуючись до зустрічі, читала багато твоїх інтерв’ю - відчувається, що переважно було весело.
Розмірковувати в інтерв’ю "про високе мистецтво і плинність буття" - це не мій стиль. Наче і нормальні теми, але потім читаєш - як з євангелістами бесіди проводили.
Я, наприклад, проти формулювання "служити в театрі". Я не служу. Я працюю і розвиваюся. Акторство - це ремесло. Признаватися в цьому у нас не прийнято, а от західні зірки простіше до того ставляться. Звісно, це мистецьке ремесло. Іншими словами, театр - це хоббі, а кіно - ще й високооплачуване. Да, театр - це храм. Але храм для глядача. А для актора - паханина. Всюди конкуренція. Ніколи рефлексувати.
Будемо чесними - вже і актором-алкоголіком не станеш. Бо одразу спишуть і знайдуть тобі заміну. А тут ще агент на телефоні висить: "Рома, ти в спортзалі був? Ти Інстаграм завів?" Людям ніколи і в запій сходити.
То розкажи нам, звідки ти такий легкий і веселий взявся, як росла майбутня кінозірка?
17 км від Франківська є село Боднарів. Я там народився, пас худобу, тусувались з пацанами в колгоспі. В школі вчився погано. Дуже хотів літати. Мріяв про авіацію, але з математикою не склалося. З 8-го класу почалися клуб, тьорки, бійки.
Тьорки? Село на село ходили?
Та там і саме село поділяється на райони: Кінець, Партійна, Будинки, Заріка, Кривулі, Центр, Стадіон. У нас була коаліція: Кінець и Партійна. Ми довго утримували першість. Непереможні були. Поки дехто не постарів. Ну тоді нас звісно вже побили Будинки, і ми віддали свій титул.
Тобто назвати тебе серйозним хлопчиком ні в кого язик не повернеться.
Та де там. Я коли 11-й клас закінчив, то зрозумів, що я не знаю, чого хочу. Дома сказав - слухайте, давайте я рік вдома посиджу, а потім вже визначусь. Але батьки щось не захотіли мене тримати в себе. Гроші були - тато катався на заробітки в Німеччину. Вони вже сиділи і вирішували, ким мені бути - педіатром чи хірургом. Тут я вже втрутився, кажу: "Родичі, почекайте. Ви чого? Який хірург? То давайте вже на дизайнера піду - малювати ж добре вмію".
Але мені тоді в училищі аргументовано пояснили, що без базової художньої освіти буде складно встигати. Я розсудив, що так буде не на краще. Ну, думаю, оце мій шанс рік дома побути. А ні. Тато каже - тоді визначайся, куди підеш робити. А я в селі у старших класах весілля знімав, то кажу йому: "Поїду у Франківськ оператором на телебачення". Ну сказав і розслабився. А тато на наступний день каже: "Ну то поїхали!". І поїхали ми у Франківськ - на телебачення на роботу влаштовуватись.
Здається, батьки намагались тебе здихатися....
Схоже на те. Ну якщо серйозно, я їх розумію. Я б так міг і на другий, і на третій рік. Воно ж затягує. А тоді на телеканал "Галичина" я прийшов: тук-тук, доброго дня, головний редактор? Я - Роман. Знімаю в селі весілля. Візьміть мене оператором. В мене ж у першого в селі камера з’явилась - тато на заробітках, - мажор одним словом. Так я знімав все, шо бачив. Як спіймаю тьотку Надю, всаджу її на стілець і змушую розповідати про врожай і погоду в селі. Випуск новин такий. Це був 2001-2003 рік, треба те все передивитись - напевно зараз буде дуже смішно. На телебаченні тоді подивились і сказали: "Ну… високий оператор нам потрібен. Йди, Роману повчись, наприклад, у Франківську на режисера масових видовищ, і за рік приходь".
І ти пішов саме туди.
Так, порахував "за" і "проти", і вирішив, що так буде краще. До того ж, я швидко звик до думки, що буду великим голівудським режисером. Хоча вчитись я і там не хотів. В мене був одногрупник, Вітя, з яким ми робили все, тільки не вчились. Переважно ми займались в нашому розумінні бізнесом. Часом за сумісництвом ще й політикою. Під час Помаранчевої революції ми були дуже активні. Але в основному через те, що нам дуже була потрібна палатка "Ющенко - Так!". Все для того, щоб на Дні села в ній шашлики і сухарики продавати. Треба ж десь касу робити. З Ющенком не пощастило - в мінуса вийшли. То на день села мого одногрупника ми вже купили велику палатку без політичних гасел. Вийшли в нуль, але про розвиток бизнесу довелось забути, бо нас тоді вже вдруге погрожували вигнали з університету.
Українське кіно могло втратити майбутню зірку?
Так виходило, що щоразу, коли мене "виганяли" з режисури, звідкись виринав Ростик Держипільський, який вів акторську групу на паралельному потоці, і казав "Виганяють, да? От і добре. Ну пішли-пішли. На акторський тепер підеш".
Він хотів мене забрати, бо відчував, що у мене вийде. На першому курсі у нас із акторським курсом були спільні пари з майстерності. І пам’ятаю, як було завдання "робота з уявними предметами". І багато хто з акторів, наприклад, показуючи, як "тримає пістолет біля скроні", приставляли два пальці до голови. Або "різали ножицями" - вказівним та середнім пальцями по паперу. Тобто замість того, щоб імітувати у руках предмет, вони самі ставали тим предметом. У мене ж не було навіть думки про це. Якось все виходило органічно. Я не був затиснутий. Якось все легко. Тому Держипільський ще з першого курсу хотів мене переманити. Але я пручався, бо "ну який актор, це не мій польот, я ж буду всіма керувати, як режисер".
Ну а на третьому курсі він мене заманив у театр - попросив взяти на себе одну роль. От в такій формі, коли це було більше схоже на авантюру, мені зайшло нормально, я захотів брати в цьому участь. І уже тоді я став відчувати, що воно моє. Я ходив на пари до Ростислава Держипільського неофіційно. І лише перед дипломом все ж таки перевівся, щоб мати диплом по-чесному.
Але ж у тебе майже червоний диплом?
Ага, одну трійку лише треба було на четвірку виправити. Ну але ж мені було лінь. А так воно в принципі було легко. З навчання дуже добре пам’ятаю свята, які ми готували за своїм професійним профілем. Щось типу 100500 років якомусь умовному Укртрансгазу. Досі в гримерці висить у мене віршик з того сценарію.
"Хоч і ростом невеличка
Я - майбутня газовичка
Бо татусь мій газовик,
Студент братик - буровик."
Звісно, я ще тоді відчув, що воно не моє. І оператором я вже не хотів бути. Ну який оператор, якщо я буду всіма керувати в Голівуді? Це воно ще з села, мабуть, тягнеться. Тому мені так і зайшов фільм Аркаши Непиталюка "Припутні". Бо я там в кожному кадрі, в кожному герої впізнавав рідне село, типажі, себе. Геніальне кіно, до речі. Дуже шкода, що його так мало подивились в кінотеатрах.
Ти зарікався не працювати в довгих серіалах, а тепер відзнявся у 95-серійці "Обручка з рубіном".
Так, і чесно в тому признаюся. По-перше, раптом знадобилась велика сума грошей. По-друге, я вже став філософськи до того ставитися. Ну та в усьому ж є аргументи "за". Це ж уяви, яка додаткова аудиторія! Тепер і "бабушка наша".
Пам’ятаю, що кастинг-директор Алла Самойленко на лекції казала, що наші бабушки знають турецьких акторів, а українських не знають. Ну от тепер будуть мене знати. В сільських магазинах типу кафе "Кристал" чи "Світанок" у куті над місцем, де наливають, завжди стоїть телевізор, і там обов’язково показує якийсь серіал. Оце будуть селяни мої випивать і казать "О, я його знаю, я в нього шчекатурив".
Це була історія, коли я ще студентом приїхав додому у село, і ми з кєнтами пішли у кафе "Галичина". Роботяги-"шчекатури" зібрались, п’ють і тєлєк дивляться. А там співає наш місцевий олігарх. Він же і забудовник, і народний артист. І хлопці обговорюють: "Оце видів його вчора. Шчекатурив у нього. Чую: дир-дир - вертольот! Дивлюся: він виходить! Пішов у хату - мабуть в туалет припекло. І все. На роботу далі полетів!" Отак само буду в тєліку я, а хлопці згадають мене добрим словом.
Але ти відчуваєш власний прогрес? У кар’єрі, у акторських навичках, врешті решт у сумі гонорару?
Розвиток - це життя. Мені 31, я молодий, я ще маю шанси вчитися. І використовую їх. Зараз вивчаю польську мову. Мислю стратегічно - планую охоплювати і той ринок. Гонорар, так, зростає. Я ще в спортзал знову пішов. До наступної ролі маю збільшити масу. І до того ж дружина стала фанаткою Джейсона Момоа - я так до Вікіпедії сходив, подивився. Він мого зросту, але дядько здоровий. Хоч і пропорційний. Піду качатись. Я правда, для проб похудав аж на 7 кілограм. Але ж треба, піду.
На вулицях тебе впізнають?
У Франківську у нас у театрі є вчорашній студент - Андрій Мельник. Він високий, кучерявий і теж з бородою - дуже на мене схожий. Його ввели у декілька вистав замість мене. Так він мені каже: “Рома, шо мені робить, я не можу в туалет сходити - навіть там намагаються сфотографуватися зі мною як з Луцьким. Ти веди себе добре, бо я ж тебе не підставляю - фотографуюся”. У Києві спокійніше - в метро ще не впізнавали.
Але я мушу сказати, що спочатку воно дуже класно (воно і зараз приємно, звісно), але бувають моменти, коли дуже хочеться самоти і власного простору.
Ти справляєш враження дуже цілеспрямованої людини.
Воно так і є. Я завжди вірю в те, що велике бажання плюс правильні зусилля обов’язково в сумі дають результат. Але при цьому треба все робити легко. Акторська професія - це про легкість в тому числі. Я якось достібався до чувака в театрі, кажу, слухай, чого ти ото з такою зачіскою ходиш. Я таку у дев’ятому класі носив. Знаєш, коли по всій голові лисо, а отут чьолка. Так він мені відповідає: мені ж вже 35 - я маю до глини вже готуватись. Розумієш, йому лише 35, а він вже готується. Мені, мабуть, ніколи не випаде так серйозно вставитися до життя.