Де бачили: --
Де побачимо: “Коли падають дерева”, "Фокстер і Макс"
Дата народження: 27.08.1997
Дім: Бровари
Сім’я: неодружений
Зріст: 181 см
Фільм для дітей “Фокстер і Макс” та картина, яка зараз у всіх на слуху - “Коли падають дерева” режисера Марисі Нікітюк. Знімальна група другого фільму щойно повернулась із Берліну, де відбулась світова прем’єра фільму на міжнародному кінофестивалі Берлінале. Останнім прилетів Макс. Двадцятирічний студент університету Карпенка-Карого, актор, що зіграв в картині Марисі Нікітюк Шрама - хлопця, в якого закохана героїня Анастасії Пустовіт.
Ну розкажи ж нам, як все пройшло в Берліні.
Ми всі восьмеро акторів фільму жили на квартирі у пари, яка колись також навчалась в Карпенка-Карого. Вони прихистили нас у себе.
Восьмеро у маленькій двокімнатній квартирі. Спали на підлозі насипом. Хтось на матрасі, комусь довелось спати поруч із матрасом. В спальних мішках. Коли всі з’їхались, щось почало капати зі стелі, але ми спали як вбиті. Просто вигинатись доводилось так, щоб не капало.
Дуже гламурно, чо. А розважались як?
Нас в перший день, коли всі прилетіли, повезли на українську вечірку. Але там був захід, цікавий серйозним людям, продюсерам. А ми скучкувались в куточку. Добре, що Марися та Ігор Савиченко (продюсер фільму “Коли падають дерева” - ред.) вручили запрошення на іншу вечірку, в клубі. Там ми вже відтянулись, як могли.
А день прем’єри як пройшов?
А в день прем’єри, за годину до часу-ікс нас відправили на вечірку, яка проходила на 24-му поверсі. Мені здається, що вона мені в рази підвищила ступінь мандражу. Там такий швидкий ліфт. З першого до 24-го він нас довіз секунди за 4. Я зайшов туди, взяв бокал шампанського, який в мене все хотів випасти з рук, тому що руки почали тремтіти від хвилювання. Сів перед панорамним вікном і так і просидів, поки вже був час йти в те місце, де була прем’єра.
Ти ж вперше побачив на прем’єрі остаточний варіант картини?
Так, вперше. Важко було перечекати титри. Я ледь дожив, поки всі ті “за підтримки Держкіно, такий-то такий-то продакшен представляє”. І вже думаєш - ну все, кіно. Але ні. Нервував дуже. Мені дуже шкода, що я ніколи не зможу подивитись наше кіно як глядач. Я дуже здивований, що так багато символізму виявилось в фільмі. Але себе дивитись на екрані - це тотальний стрес. Музика, до речі, мене дуже вразила, саундтрек картини. Я після прем’єри хоч і поїхав на вечірку, але не хотілось ні з ким спілкуватись. Просто дуже багато емоційних сил пішло, поки мандражував там.
Ти прилетів в Україну останнім. Берлін не хотів відпускати?
Я залишився там ще на добу не по своїй волі. Мені просто довелось вийти з літака. Організм вирішив, що я недостатньо побув в столиці Німеччини, і ще не все подивився. Просто з трапу мене швидка повезла кататись до лікарні. Ну за добу мене підлатали там, і добре, що в таких випадках авіалінії надають інший квиток. Тому я прилетів додому через день.
Давай відслідкуємо, як ти дійшов до життя такого? Це ж був твій перший фільм, правда? “Фокстер і Макс” був пізніше хронологічно. Тобто практично дебют. Як дебютанти потрапляють в кіно?
Зніматись нам на першому курсі було заборонено. А я тим часом закохався. І моя дівчина вчилась на курс старше, і вже потроху в той час знімалась - десь у серіалах, десь у якихсь проектах. І якось мені стало некомфортно, я відчув, що треба і мені якось відповідати високій планці, світитись. Зробив собі портфоліо, невдале, звісно, але яке вже було. І став просто бомбардувати всіх. Я тих кастингів знаходив просто пачками - інколи бувало на день по декілька.
А де ти їх знаходив?
Та по-різному: і в фейсбуці, і в Акомодассі (ресурс з каталогом акторів - ред.), і в групах Вконтакті ще тоді. Бігав всюди - там десь реклама, десь б’юті-роліки, ще щось. Навіть десь був засвітився в черговому реаліті на ТБ. А потім однокурсник, Гліб Михайличенко, взяв мене за компанію на один кастинг. І як зараз пам’ятаю, ми їдемо на Пронто-фільм, я вчу текст, хоча мене туди і не запрошували. Вийшла Алла Самойленко, спитала хто я. Я так “я до вас на проби, чи не можна?” А вона так наче зраділа, “заходь, звісно, чудово, що приїхав”. Так я попробувався на роль Шрама. Я нічого не знав ні про проект, ні хто такі Марися Нікітюк, Алла Самойленко. Я зайшов туди, сидять якісь люди, я навіть не розумів, кому з них я маю сподобатись.
Але це ще не той кастинг, про який нам розповідала твоя партнерка по фільму, Настя Пустовіт.
Ні, той був пізніше. Наступний етап, парний кастинг, інтимна сцена, коли дивились одночасно декілька хлопців і декілька дівчат. І так смішно було, коли заходить один хлопець, і до нього по черзі, конвейєром, йшли дівчата. І потім кожна виходить і питає, чи є у когось сигарети.
Я дуже боявся, бо там ще й серед дівчат була моя знайома. І вона мені нещодавно згадувала той кастинг, як я себе там поводив - перед усіма вибачався і ніяковів, що доводиться проходити проби із знайомою.
Тоді відчував, хто міг би стати партнеркою по фільму?
Я про це точно не думав тоді. Воно все як в дурмані пройшло. Це дуже великий стрес. Принаймні для мене. Все ж таки це глибоко інтимні речі. Вони в житті інтимні, вони в тій сцені мають виглядати інтимними, але нічого інтимного в самому процесі немає, тому я дуже переживав. Але я мушу сказати, що ті проби - ніщо у порівнянні з тим, як воно все знімалось. Людей 20-30 на майданчику. Ми з Настею такі, “Альо, ми ж наче домовились, що буде мінімум людей”. Другий режисер в рацію каже: “Всі, хто не задіяний на майданчику, вийдіть”. Та ніхто! Жоден навіть не поворушився.
Актори в Україні, мені здається, переважно не готові до інтимних сцен. Те, що нормально для світового кіно, навіть для серіалів - у нас соромляться навіть говорити про це, а не те, що зніматись в такому.
Тут дуже багато залежить від режисера і оператора. Як знято і як показано. Сценарій мене взагалі спочатку злякав. Там купа нецензурної лексики. Ми нещодавно тонували одну сцену - вона мені здалася якимсь просто концентратом матів. А щодо інтимних сцен… Я не можу сказати, що я зараз вже нічого собі який дорослий, але тоді я був, мені здається, взагалі якесь забите дитя. І одна справа, коли це щось накшталт “оксамитова постіль”, і зовсім інша, коли ти читаєш сценарій, а там дерево, ліс. Але нам пощастило дуже з оператором. Воно знято дуже красиво.
Коли говорять про “Коли падають дерева”, переважно транслюють символізм та метафори. Розкажи нам саме історію. Про що історія Лариси та Шрама?
Вони хочуть бути разом і вирватись з кола. Передісторія в тому, що Шрам пов’язаний з криміналом, а Лариса все просить його поїхати звідси. А в неї мама й бабуся, в яких своє уявлення про те, як треба будувати життя, з покоління в покоління. І Шрам погоджується поїхати разом з Ларисою, але для цього потрібні гроші, тому він йде на останню справу.
Всі, з ким я спілкувалась про “Дерева”, кажуть, що ти зовсім інший, не такий як твій герой. Як думаєш, тобі вдалося перевтілитись? Що скажуть критики?
Зараз дуже не хочеться ані критики, ані похвали. Я точно знаю, скільки кожен з нас вклав у цей фільм власної душі, і цього мені достатньо. Далі вже хай буде як буде. Наскільки я знаю, мене спочатку не хотіли брати. Бо надто м’який та занадто смазлива зовнішність. Але ризикнули. І скільки вони мене потім шпиняли: “Що це за “будь ласка”?! Де жорсткість?!” Ігор Колтовський, наш акторський тренер, мене довго і вперто натаскував.
Натаскав?
Ну мені здається, що все одно він мій. Напевно він був би іншим, якби хтось інший грав. Мені було приємно, коли якась знайома Марисі, яка бачила кіно, дуже здивувалась, коли зі мною познайомилась, і сказала, що я зовсім інший, не такий як Шрам.
Ок, давай про “зовсім інше”. Розкажи мені про “Фокстера і Макса”. Що це за кіно?
Це зовсім інший досвід, який радикально відрізнявся від зйомок в “Коли падають дерева”. Тут була дуже цікава каскадерська робота.
Я звісно не бачив кінцевого результату, але мені здається, що як для українського проекту, це кіно з якісним екшеном. Хоча ненавиджу оце меншовартісне “як для українського”. Я грав хлопця, який служить поганому боссу. Але не тому що сам поганий, а тому що його тато заборгував тому велику кількість грошей. Тепер він змушений відпрацювати ту суму. Я в легкому шоці від свого персонажа, тому що він вміє просто все. На диво.
Маленький супермен?
Він самий. По скелях лазить, з ґаджетами в тісній дружбі, один розкидає декілька охоронців, їздить на мотоциклі. Коротше, глядачам, напевно, сподобається.
Ну принаймні школярки точно під загрозою. Готовий до навали повідомлень?
Я спокійно до того ставлюся. І знаю, що на це дуже легко купитися. Звісно я розумію, що якщо багато юних глядачів подивляться “Фокстер і Макс”, то напевно в соцмережах будуть маленькі дівчатка щось писати. Але якщо писатимуть просто якісь компліменти - це одна справа. Але якщо глядачі пишуть про те, що актор “круто зіграв роль”, то от саме на цьому актори сипляться. Їм починає здаватись, що це і є об’єктивна оцінка їх роботи. Завжди треба пам’ятати про те, що в таких оцінках немає оцінки.
Яким ти був в школі?
В школі не брав участі в самодіяльності. Ні в виступах, ні в виставах - там було кому це робити. Я ніколи не відносився до дєрзких (сміється). Я переважно співав. Бо це був офіційний спосіб прогулювати уроки.
Це додавало популярності?
Ну якось виходило, що бігали за мною дівчата роки на три менші. Серед своїх я щось не так мав успіх. Ну і мені тоді воно було не настільки цікаво. І з 10-го класу я опинився в колективі, де було мало моїх друзів, бо нас, так вийшло, розвели по різним класам. І я традиційно ходив по школі в навушниках, часом бувало і на уроках в них сидів. Але в молодших класах, я ходив на купу гуртків. Старшій сестрі маю завдячувати, тому що до класу третього я завжди був її хвостиком. Вона і на співи мене заводила, на хор, на інші гуртки, куди сама ходила, також брала. Вдома мене постійно залучала робити якісь концерти для мами й тата. Організовувала вона, а я виступав з нею. Коли десь якийсь концерт, вона мене випихувала: “Подивіться хлопчика, візьміть його в конкурс”.
Але ти професійно займався танцями.
Навіть в балеті танцював. Я після школи вступив до університету Шевченка на журналістику, але воно мені якось зовсім не йшло. А мій друг в той час саме потрапив в балет, театр мюзиклу “Комільфо”. Він, здається, зараз вже не існує. І я приїхав до нього, поділився власним дискомфортом від навчання. І тоді виникла думка спробувати себе в цьому балеті. Сходив на кастинг, мене взяли, і тоді вже доводилось відпрошуватись з університету, щоб ходити на репетиції.
В яких виставах балету ти брав участь?
Перша постановка була музичною виставою. Є такий серіал “Смеш” про бродвейську трупу, яка намагається поставити мюзікл за мотивами життя Мерлін Монро. І на основі цієї історії “Комільфо” створив свій мюзікл “Мерлін Монро”. Але звідти автори брали лише музику, текст писали самі. Як на мене, вийшов непоганий мюзікл.
І друга програма - це кавер-шоу “Майкл Джексон”, де мій друг в головній ролі був. Я в балеті танцював.
А потім я вступив на акторський, і на тому скінчився “Комільфо” для мене.
Ну і не пройшло і декількох років, як ти вже з прем’єрою фільму, де ти в головній ролі, на Берлінале.
В Берлін мене не дуже хотів пускати Юрій Пилипович Висоцький, мій майстер. Саме перед тим, як стало відомо, що “Дерева” взяли в програму Берлінале, він влаштував нашому курсу профілактичний розгон, нагримав на всіх і кожного і в кінці так: “І припиніть у мене відпрошуватись на фестивалі. Ви ще нічого не зробили такого, щоб ходити там по червоних доріжках”.
Суворо.
Суворо, але справедливо. Ми в професійному плані всім йому завдячуємо, тому щось накшталт “благословіння” від Юрія Пилиповича - дуже важливий момент. Якби він остаточно сказав “ні”, я би точно не поїхав.
А ти відпрошувався “на фестивалі” перед тим?
Так, так вийшло, що менше, ніж за рік до того, я відпрошувався на Каннський. Я їздив разом із своєю дівчиною. Нам з нею дісталися запрошення на покази, квитки також подарували - ми не могли не поїхати. Як ми готувались до того! Для початку ти відкриваєш запрошення і читаєш “дрес-код блек-тай”, і лізеш в ґуґл, щоб з’ясувати, що таке блек-тай. Потім ти береш на прокат смокінг в Києві, тому що тут однозначно дешевше, ніж в самих Каннах.
Там на місці купа контролю, лабіринти. Здивувала мене кількість людей в смокінгах і вечірніх сукнях навколо тієї території, і всі вони ходять в натовпі і питаюсь чи є в когось зайве безкоштовне запрошення. Пройшовся по червоній доріжці там, але посмакувати охорона не дуже дала - там підганяли “проходьте скоріше”. Тому скоріше пробігся. Але я мушу сказати, що мене це підбішувало - чому я не можу прийти в джинсах. В якісь моменти мені то все здавалось показухою. І мені захотілось в майбутньому колись спробувати такий маніфест влаштувати - прийти на якусь доріжку в джинсах.