Тим, хто мало дивиться українських серіалів та не буває в столичному Театрі драми та комедії на Лівому Березі, він може бути знайомий за іншим проектом. Трохи більше десяти років тому на телеканалі “ТЕТ” вів свій власний хіт-парад альтернативної музики. Це був проект “Семеро віджеїв” і проіснував близько року. Паралельно з акторством завжди була і музика. Власний гурт.
1 січня в прокат вийшла комедія “Свінгери”, де глядачі мали змогу побачити знайоме обличчя (і не тільки обличчя) в одній з головних ролей. А вже наприкінці місяця Михайло Кукуюк знову з’явиться на великому екрані в кіно - в фильмі Олесі Моргунець-Ісаєнко “Казка про гроші”.
МИХАЙЛО КУКУЮК
Де бачили: “Свінгери”, серіал “Домашній арешт”
Де побачимо: “Казка про гроші”
Дата народження: 11.05.1974
Сімейний стан: одружений
Зріст: 184 см
От прямо зі свінгу і стартуємо. Згадуємо, “як обганяв, як підрізав”. Як потрапив у проект?
На проби прийшов, поваляв дурня. Спитав, чи можна щось додавати. Бо такі ролі мають робитися з урахуванням особистого досвіду. Я спілкувався з такими людьми. Це люди, які вийшли зі страшної епохи. Люди, яких по великому рахунку, важко назвати людьми. Напівзвірячий ентертеймент, ставлення не тільки до жінки, будь-кого ближнього, вкрай страшне. Режисерсько-продюсерська група поставилася з розумінням до імпровізаціі, свінг - це ж один з видів джазу, без імпровізаціі нікуди! І з урахуванням талановитоі роботи сценаристів, ми гуртом взірвали данспол.
Ну герой такий вийшов цілісний - бичара-мудило….
…з Міккі Маусом на одному місці, що виказує інфантильність і неадекватність тварюки, воно як дитя, котре розриває метелика, бо не розуміє, що тому боляче, а чо?! Він просто хоче дізнатись, що там всередині. Самі “Свінгери” - це такий тип комедій, на кшталт мольєрівських. Це коли після того, як було смішно, стає вкрай страшно, має початися трагедія.
Вже читав критику і негативні відгуки?
А куди ж без них? Чесно кажучи, я вже бачив комєнти наших моралістів, і мушу зазначити, фільм середніх емоцій не викликає, або-оце вони дали!!, або - та як вони могли! І все це не дивно, бо це був і для нас всіх колосальний викид адреналіну в кров. Шось типу стрибка з парашутом! На майданчику це дуже відчувалось. Від того і глядач не байдужий! І це додало нерву всім нам, і нерв передається в зал! Було інколи і смішно, і моторошно, і страшно. Але і з нашими продюсерами і латиською групою пощастило. Все нормально рулилося і вирівнювалося, і взагалі самі латиші якось простіше до всього того ставляться. І всупереч жартам про прибалтів, робили все дуже швидко. Ми часом не встигали перелякатися, а вже все знято. Я дивився їх фільм латиський (українську картину знято за латиським форматом - ред.). Мені сподобалось. Я розумів, наскільки це провокативно, і шо про нас будуть казати. І при цьому, давайте глянемо, що виробляють в кожному другому американському серіалі. Та у нас цнотлива історія!
До речі, пам’ятаю, в одному з інтерв’ю у когось навіть питала, чи готові наші актори до настільки провокативного матеріалу, який вже давно в світі на екранах - норма.
Чесно скажу, це мабуть ще одна причина, чому у нас в фільмі Полякова і Астаф’єва. Вони варяться в темі естрадної розкутості і сороміцькості. Вони простіше до цього ставляться. Акторам дещо складніше, як мені здається. Ми всі, звісно, колись переписували собі певні касети з певними фільмами, дивились “Емануель”, але на людях хто в тому признається? На повірку всі ходили строєм. Ми ще з того покоління, яке розділяло себе на показ і себе “хоум-едішн”. “Одни слова для кухонь, другие для улиц. И я держу равнение даже целуясь”.
“Хуліганство” на майданчику вчиняли?
Компанія в нас підібралась весела. А як я отам ото отак робив - видно було?
Видно-видно. І Міккі Маус зачотний.
Ооо, той Міккі Маус - то взагалі мій порятунок. У нього місія була - відвертати увагу. Бо я коли дивився латиський фільм, то там їхній актор у тих місцях такий.. лисенький. Я якраз ні фіга не лисенький. Як мавпа. Ну і я так трохи комплексую буває - дивлюся у дзеркало, думаю, ну да, не Бред Пітт. То Міккі Маус мав мене захистити.
А до речі, голову поголив давно?
Да, вже дуже давно. Десь ще у 2008-му чи у 2009-му. Ну а шо? Як кажуть деякі наші актори - нафіга етот цирк. Раз і всьо. Поголився і нормально.
Ага, Брюс Уілліс усім проклав шлях до успіху. А колись же оцей брутал був маленьким хлопчиком.
Який брутал!? Михайлик, кучеряве, короткозоре дитя, назване на честь Михайла Опанасовича Стельмаха, з яким дружив тато, дитинство моє проходило за лаштунками Житомирського театру. В ті часи люди їхали на периферію більше охоче, ніж зараз. Легко було переманити і народних, і заслужених артистів. Йшов обмін театрами. Мої батьки поїхали через те, що там ставили “Лісову пісню”. Мама грала Мавку.Тато і мама обидва народні артисти Украіни, а мама в мене до того була ще й орденоносною - Орден Дружби Народів, серйозна нагорода для того часу.
А я, звісно, грав маленькі дитячі ролі. І в тій самій “Лісовій пісні” в тому числі. Хлопчика, який просить батька вистругати сопілку. Я мав відрізати сопілку від калини - її заздалегідь примотували. А на генеральному прогоні наші реквізитори забули примотати її до калини. Так я почав плакати. І головний режисер, пам’ятаю, давав розгону там - “Ну шо ж таке, чого забули дитині примотать сопілку?” Саме в той самий час в мене стала розвиватися короткозорість. І воно, мабуть, також сприяло любові до сцени. Бо я виходив, воно мені все так пливло перед очима, такі красиві розмиті ліхтарі - і воно все якось в буремному коктейлі мені завирувало.
Виріс у Житомирі, так?
Ой, Житомир - шикарне місто. От тут тобі будь ласка - головний собор. От - синагога. Трошки далі - театр.
Вважай, всі храми поруч.
Ну та, хоч тобі обрізання, хоч - хрещення. А хоч - в театр. Схили річки Тетерів. Отут Бабель ходив, отут Леся Українка, отут - Короленко, Купрін… Воно таке multienational. Заговорили про школу, щось англійська згадалась (сміється), бо навчався там в англійській школі. Мені здається, що Житомир в цьому сенсі навіть більш розмаїтий, ніж та ж Одеса.
Чимось займався у шкільні роки?
У спорті я був вимушено обмежений через зір. Зате в мене тоді з’явився рок-н-ролл. Кінець вісімдесятих саме приніс можливості. Бо раніше нічого важчого за Modern Talking народ не слухав. Та і не потрапляло до нас нічого. А тут завіса впала, з’явились вініли з важкою музикою. Англійська мова дозволяла розуміти тексти пісень, бо решта хлопців сприймали ту музику на рівні ритму, а я мав змогу ще й знати, про шо саме вони співають.
Так що ж слухав?
Та таке, шо на голову не налазить. Метал, панк. AC/DC, Sex Pistols. Почалось, звісно, з Beatles, Rolling Stones,Uriah Heep- старший брат слухав. А потім пішло-пішло, і досі от ніяк не закінчиться. Смаки музичні не змінились. Може стали трохи агресивніші. Бо таке, як Napalm Death, Cannibal corpsе я б не слухав у ті часи, а зараз вона мені - саме те. (сміється) Ну так виходить, що та музика, яку зазвичай чоловіки в 25 вже перестають слухати, бо якось не солідно, в мене й досі в пріоритеті. І чим далі, тим більше.
Ну і далі ти ж намагався привчити до такої музики шановне товариство телеглядачів. Я сама пам’ятаю, як дивилась хіт-парад і думала “І як ото люди таке слухають”.
Це був унікальний момент, дуже короткий насправді. ТЕТ колись починали актори Театру на Подолі. Тоді там були “30 хвилин джазу”, була програма “ПОСТ” з Ковжуном, вона була присвячена альтернативній музиці. Коли я прийшов - то це було відлуння тих часів. Ще від них. Я робив оцей нічний хіт-парад, розповідав не тільки про рок-н-ролл. Мені Depeche Modе подобався, і інші сінті-попові гурти теж. Скільки діджеів талановитих.… Ну програма протрималась в ефірі недовго. Хоча плани були грандіозні. Я хотів тоді робити окремі тематичні дні. Французький шансон - Серж Гінзбург, Шарль Ознавур, Патріцію Каас туди ж до них, потім я так собі хотів - тиждень циганської музики - у них же не тільки ай-нене. В них є групи, які грають треш-метал. Чисто циганські групи. Група “Шах”, наприклад. Хто про них знає? А потім - раз - і ми робим цілий тиждень виключно української музики. У нас же стільки колективів, про які ніхто не знає. Припустимо гурт Stoned Jesus, вони з Заходу не вилазять, як i Dakha Brakha. Але ж не так сталося, як гадалося.
До Києва потрапив вже коли приїхав вчитися?
Я поступив тоді до Рушковського. Це людина, яка ламала стереотипи. Він після московського вузу приїхав до Києва, полюбив це місто, залишився, полюбив дітей-студентів. Він так і ставився до нас. Розумів, що до нього прийшла дитина. І дуже обережно так змінював нас. Я пам’ятаю, як заздрив тенорам, мені здавалось, що вони так красиво співають. А він тоді до мене підійшов і сказав: “Вот у меня тенор, но ведь у тебя-то голос красивее. У тебя же баритон!” Для мене це був такий шок, що він мені таке говорить. Потім ще був момент, я мав грати старого і намастив собі сивину. І він такий мені каже: “Смотри, мне 70. Ты видишь у меня седые косы? Вот соберешься домой идти - сделай себе седину, и иди в общежитие. А вот тут - не надо”
Просто треба уявити цей час. Це 90-ті. Немає просвітлення, нічого не знімається на той час. По вулицях їздять дорогі автівки, в них за кермом ті, хто займається бізнесом, дівчата звертають увагу лише на тих, у кого ті машини є, гроші - бізнесові або кримінальні. А людина змогла в таких умовах нас заразити театром. В тому основна магія.
Суворий був?
Принаймні він спокійно реагував на такі речі, за які інші би просто вигнали. Наприклад, це було не на нашому курсі, але всі знали цю історію, коли під час вистави, яку приймала комісія, на сцені актор, між іншим талановитий актор, обмовився замість “И волки сыты, и овцы целы” – каже “И волки сыты и овцы целки”. Рушковський прибіг, просто ридаючи від сміху, сказав студенту “Я тебе вб’ю”, але не вигнав.
Ну в театрі, напевно, такі епізоди на сцені - не рідкість?
Одразу після навчання я пішов працювати в Театр Юного Глядача. І було там, наприклад, коли актор щойно поставив собі штучну щелепу, і раптом вона просто на сцені в нього спала. А ми - миші - на підлозі аж попискували від ржачу. Тому що та щелепа стала поперек рота йому, а він - людина літня, не розумів, як воно виглядає з боку, то він витягав ту щелепу з рота середнім пальцем.
Мишки - це роль?
У нас взагалі були елітні мишки. Віталік Лінецький у нас, наприклад, через мишок пройшов. І я мишку грав, а фактурка в мене тоді була вже така сама як зараз. Я був такою Чорнобильською мишкою.
А потім був підвищений до пацюка. Щура грав. Чучундр-то не хо хо… Це була шикарна вистава, її Тихомиров ставив. Під час вистави ніколи ніхто не сидів в курилках, всі дивились, що відбувається на сцені. Там була одна з пташок, Дарзі. Вона виходила в такій коротенькій спідничці, і в неї верх був такого тілесного кольору, а отут, де груди - два кольорових клаптика. Коли вона виходила, то в залі був вереск. Діти всі ці натяки розуміють краще за нас. І плюс в нас усіх були такі високі кабли. Тоді модні були - Спайс Гьолз їх носили. Двуручними мечами билися. По чесноку билися. Жоден тато не йшов на тій виставі пити сік в буфет. А сидів і дивився разом з дитиною. Той самий принцип, який в нинішніх голлівудських мультиках. Воно ж все із подвійним сенсом - для дітей і для дорослих.
Пахали для дітей, але по-дорослому.
Ну так воно ж, якщо дорослі прийшли в театр, то вони вже чемні зазвичай. А дитина - вона чесна. Якщо їй не цікаво, то вона буде верещать і з рогатки стріляти по акторах. Я пам’ятаю я халтурив якось на Новий рік, і в мене була така Снігуронька в літах. У неї такий кокошник на голові був. А та голова, напевно, від кількості новорічних виступів і свят, так трохи тремтіла. І вона так питає: "Діти, ви мене впізнали? Да? Я ж Снігуронька!" І діти кричали: "Нііі, ти не Снігуронька, ти Діда Мороза нє..нє..нєвєстка!"
Але давай закінчимо якось з ТЮГом, хоч ці спогади добрі, зараз я працюю в гарному театрі на лівому березі Дніпра, де ми з тобою сидимо-говоримо, в котрий я всіх запрошую, і ще на п єсу Равенгілла "For Love" (Сцена №6), яку ми зробили з моєю дружиною Настею Осмоловською, в котрій провокативності більше ніж будь-де.
Якось мені розповідав актор, який поїхав зі своїм театром показувати якусь виставу до Нью Йорка, і пішов на місцевий дитячий мюзікл “Мері Поппінс”. Він каже я прийшов, сів, починається вистава, з-за куліс вилетіла Мері Поппінс, прилетіла до мене у повітрі, подивилася мені просто в очі і полетіла назад. І я, каже, сиджу і думаю, боже, чим ми їх тут приїхали дивувати? Актори прекрасно грають, але на додачу до цього обов’язково - шоу. Технічні ефекти. В тій же "Мері Поппінс" в одну із статуй попала блискавка, ця статуя тут же розсипалася на сцені на друзки, потім зібралася назад і поцілувала Мері Поппінс руку. А ми, каже, приїхали їм тут слов’янський внутрішній світ демонструвати. Він не знав, що їм грать на завтра. Так от в п’єсі Равенгілла,ми зможемо всіх здивувати.
Скоро “Казка про гроші” вийде в кінотеатрах. А сам в кіно часто ходиш?
Насправді рідко. Я більше зараз підсів на серіали. Американські взагалі можна брати і дивитись будь-який. Воно все зроблено якісно. Мені, наприклад, не дуже зайшла “Гра престолів”, бо я більше люблю, коли в кадрі переважно спілкуються люди, а там воно надто перенавантажено антуражем, але я чесно віддивився 4 сезони і розумів по ходу, яка це титанічна робота. Наскільки воно ідеально зроблене. А от “Пуститися берега” (Breaking bad), Shameless американські - мені дуже сподобались. А зараз я ходжу і всім раджу німецький серіал “Вавілон-Берлін” Томаса Тиквера. Просто нема мови.
І наостанок власні спогади - 10 років тому я приїхала на знімальний майданчик робити сюжет про черговий мувік, побачила там тебе і подумала “Ну от, знову замість акторів знімають телеведучих - аби обличчя медійним було”. Ну і маємо нині протилежну ситуацію. У “Свінгерах”. Бо тепер я таки знаю, що ти - актор.
Чесно скажу, я проти ярликів. Я знаю КВН-щиків, які дадуть фору начебто професійним акторам. Якщо в людині воно є, то неважливо, хто вона. Олексій Горбунов у нас колись телеведучим був. У Горбачової (актриси з “Аритмії”) - власний Інстаграм-блог. Нормальна, розкута, не схожа ні на кого… Хтось скаже “Та шо ж це - треба ж, щоб був такий розумний писок, та шоб людина сентенції задвигала, цитату з Омара Хайама або Конфуція”. Мені здається, простіше треба бути, простіше.