ГлавнаяУкраина

Обличчя з постеру "Червоного", Микола Береза: "Мені подобається, що зараз немає монополії на якість"

Як мало не став священником, про те, що напише власні dj-треки і про українське кіно.

На цьому тижні офіційно оголошено про надання державних грошей на зйомки другого фільму про Данила Червоного. Це буде пріквел історії, яку нам показали наприкінці літа. З майбутньої картини ми маємо нарешті дізнатись, як головний герой потрапив в обставини картини, що вже вийшла. Обличчя з постеру “Червоного” - львівський актор Микола Береза. Він же - директор львівського театру Леся Курбаса. Те фото, яке дивилось на нас з сітілайтів плюс знання факту директорства налаштовує на поважного пана. Але насправді в наступному фільмі і герой буде молодшим, тож не дивно, що Березу для першої картини старили.

МИКОЛА БЕРЕЗА

Микола Береза
Фото: Оля Дмитрів
Микола Береза

Де бачили: “Брати. Остання сповідь”, “Червоний”

Де побачимо: “Червоний. Без лінії фронту”

Народився: 20.12.1982

Дім: Львів

Сімейний стан: не одружений

Зріст: 185 см

Мене бентежать дві радикально протилежні твої іпостасі в біографії: серйозний намір стати священником і багаторічна робота діджеєм. Розкрий секрет, як вони в тобі вжилися.

Так, є такі факти. Церква - це все від мами. Я в сім’ї наймолодший, і це завжди мене виокремлювало. Я пам’ятаю себе ще шпінгалєтом, а брат і сестра вже закінчували навчання. У нас різниця 15 і 13 років. Я намагався, звісно, до них пробитися, але їм вже було не до мене. Відповідно, я був завжди з мамою.

Не брали старші з собою?

Ну брат мене раз взяв у центр, так я одразу і загубився. Ми жили в спальному мікрорайоні Львова - Рясне. Брат високий такий, ноги довгі, поки я там десь внизу біг, він вперед вже вирвався. Добре, що він мене тоді знайшов, але я запам’ятав про те на все життя - яскравий момент.

То церква була змалечку?

Ну та, спочатку ходив кожної неділі, потім почав прислуговувати. Якось зачепився за дитячий хор паралельно. Потім почав дякувати. Далі в церкві з’явилась бібліотека. Я ще став бібліотекарем. Купа функцій була.

Однолітки як до такої діяльності ставились?

То нормально було. Більше того, в мене з’явилось додаткове коло спілкування, друзів, старших компаній. А в шкільному віці це завжди плюс. Я їздив із нашим священником - допомагав святити хати, машини, хрестини проводити, похорони, весілля. Потім в 10-му і 11-му класі пішов період, коли священник почав мені довіряти якісь процедури проводити самостійно. Наприклад, приходили пари перед вінчанням проходити “передшлюбні науки”, ну я шось з ними там говорив, готував їх. 

Хоча тоді я багато читав, був переконаний, що вступатиму до семінарії. Навіть сумніву в тому не було. Це зараз з відстані 15 років потому мені вже важко пригадати, що я міг їм розповідати. Але тоді я був дуже в темі.

А часом були і анекдотичні історії. Це саме з діджейством і пов’язано. Через дитячий хор я познайомився із старшим хлопцем, який займався організацією вечірок у нас на районі. Ну і зрозуміло що церква - церквою, але на дискотеки я ходив. І так я поступово почав підпрацьовувати ще й в клубі. Діджеєм. І у мене це, до речі, не викликало жодного дисонансу. І от зранку ти проводиш навчання для молодят, а ввечері у клубі зустрічаєш дві пари очей на танцполі, які дивляться на тебе і не можуть повірити. А ти в цей час з мікрофоном і кричиш “Де ваші руки?”

Микола Береза dj-ює
Фото: з особистого архіву артиста
Микола Береза dj-ює

А як в церкві сприймали таке “нічне життя”?

Отець нас може часом і журив, але, знову ж таки, вже тепер мені здається, що його “правильність” була трохи ігровою. Мені вона не пахла крайнощами. Був показовий випадок. Ми частенько їздили однією і тією ж дорогою до його другої парафії і зупинялись в магазині. Одного разу я стою біля вітрини, дивлюся на морозиво, і думаю, чи не купити. Він питає “Братчику, ви їсте морозиво?” - “Ну так, інколи, коли хочеться” - “Але ж ви дякуєте, співаєте, вам же не можна, треба горло берегти”. Буквально проходить тиждень, заїжджаємо до того самого магазину. Знову я стою біля тієї ж вітрини. Знову питає “Братчику, ви морозиво їсте?” - а я вже навчений же, кажу “Та ні, не їм, намагаюсь горло берегти” - “А даремно, треба горло закаляти”. Тому, незважаючи на те, що наш священник повністю себе присвятив служінню, включаючи целібат, він не був аж такий радикальний. Хоч і журив нас потроху.

Що ви за вечірки проводили із друзями?

В нашому районі розташований фанерний завод. І от у клубі цього заводу ті вечірки і відбувались переважно. А потім воно розкрутилось і ми почали навіть їздити “гастролювати” по району, по смт найближчим.

Ти був лише діджей чи і МС також?

Ну в мене виходив скоріше конферанс. Ніколи не мав хисту до того стилю ведіння, коли писок не закривається всю ніч. Напевно це ще й через те, що в моїй натурі більше схильність до осібного спілкування. Мене ніколи не тягло до такого масового контакту.

А як же сцена? Це ж контакт з великою кількістю людей.

В мене часто так буває - якісь важливі події в житті приходять як певне випробування і виклик. Так було і з акторством. Я вступив на акторський взагалі випадково. Після школи так вийшло, що була пауза перед вступом, бо я в семінарію одразу не міг вступати, а на історичний, куди я спробував, мені не вистачило балів. І саме в цей час було багато роздумів про майбутнє, тоді і з’явились сумніви щодо семінарії.

Микола Береза
Фото: Оля Дмитрів
Микола Береза

Тобі іншого від життя захотілось?

Коли я планував собі за майбутнє семінарію, дивлячись на нашого священника, думав лише про максимум. Тобто священники, у яких є сім’я, хоч це в греко-католицькій церкві і вважається за норму, на мій погляд тоді, не на повну себе присвячують церкві. А отже моїм шляхом мав би стати целібат. А я вже на той час зустрічався з дівчиною. І шось я почав думати, чи варто на все життя мати лише присвяту церкві. Хоча навіть перебуваючи в стосунках, я був спочатку впевнений, що рано чи пізно цьому доведеться покласти край.

Але ти серйозний борець із гормонами!

Насправді, в мене є одна риса, яка частенько допомагає мені в житті. Я впевнений, що в деяких складних ситуаціях час здатний розрулити те, що здається тупіком. Тому я скоріше тоді думав, що прийде час приймати рішення - тоді і подумаю.

Отже, замість духовної семінарії ти пішов вступати акторський.

Напередодні вступних іспитів у нас була зустріч з режисером, і відбулась така відверта розмова. Навіщо воно нам треба. Пам’ятаю, що я так випалив, що дуже довго був в церкві, і тепер мені здається, що за атмосферою театр дуже на церкву схожий. Я так розумію це і купило тоді Кучинського (засновника театру Леся Курбаса у Львові, де Микола Береза нині є директором). Тому що, здається мені, що до тієї розмови мене свідомо валили. Я і не дуже вписувався взагалі-то в ту компанію. Навіть пізніше, вже коли я вчився на першому курсі, один з наших старших акторів постійно питав Кучинського “Нашо ти взяв цього тіпка з району?” А я таким і був. Попри всю цю історію з церквою, все одно я був районовий хлопачка і не дуже клеївся до мистецтва. На першому курсі я дуже багато філонив. І навіть на межі вильоту був.

Микола Береза у виставі "Афродизіак"
Фото: ФБ сторінки вистави
Микола Береза у виставі "Афродизіак"

Не виникало питання “що я тут роблю?”

Звісно, що так. Часом буває і зараз таке питання виникає. Осінь приходить, все стає сіре - я на таке дуже реагую - приходиш в театр і лиш одне питання фонить “шо я тут роблю?”. Мені здається, це нормально. Бувають такі періоди.

Але все одно актор не буває без мрії. Пакатик з Голівудським пагорбом в студентстві на стіну не вішав?

Звісно, що якісь амбіції з’являються одночасно з думкою про акторство. Але все одно в той час мої мрії були більше зі співом пов’язані. Хотілось створити власну команду, я фанатів дуже від Coldplay і просто жив думкою про те, що одного дня я зроблю щось накшталт.

Був ще один момент, коли мене могло взагалі переключити на музику. Якось один з викладачів запросив мене до студії Джона, це один з учасників гурту “Мертвий півень”. Місько Барбара на той час вже був в Харкові, і вони, здається, тоді шукали вокаліста. Але я в той час не знав їхньої творчості. І я такий прихожу, Джон мені дає текст і каже “Зараз я включу, а ти співай”. А я взагалі ніколи не чув, як воно там звучить. Я мабуть якісь йодлі видавав. Цікаво було б зараз послухати.

В караоке співаєш?

Ні, не любитель. Більше того, з дитинства пам’ятаю, як батько любив співати за столом під час посиденьок. І він завжди в мені союзника шукав. Це завжди було для мене такою мукою. Тому я коли підріс, то вже тікав з дому заздалегідь.

Микола Береза
Фото: з власного архіву артиста
Микола Береза

Що в твоєму плейлісті?

Я періодично собі накидую треки, але ніяк не знайду можливості систематизувати. Зазвичай це виглядає так. Я слухаю Kiss FM, щось із ротації їхньої сподобалось - знайшов - закачав собі. Крім клубної, лаунж, релаксову музику качаю. Коли знімали “Червоний”, знайомий письменник мені прислав треки Glass Animals - я тоді залип на них. Якось вони мені створювали потрібну атмосферу під час зйомок.

І це мабуть і є відповідь на вічне питання “чим ви надихаєтесь?”. Музика - це чи не найбільший інструмент.

Зараз на концерти якісь ходиш?

Практично ні. А в часи, коли я працював діджеєм і ведучим в львівському клубі Picasso, це було частиною життя. І досі перед очима концерти Кузі Скрябіна там. Вони дуже душевні були. Один з концертів, пам’ятаю, він почав словами: “Давайте я буду співати все, що ви самі замовите”. І якось всі в єдиному пориві стали вимагати “Натаху” - його пісню з окремого його проекту, де пісні з матами. А він не очікував, каже “Шо, б.., отак зразу?” Ну і шо робить - валить “Натаху”, звісно. Концерт був розривний. “Естетіки”, “Бумбокс” в нас виступали.

Микола Береза та Юрій Хвостенко в клубі Picasso
Фото: з власного архіву артиста
Микола Береза та Юрій Хвостенко в клубі Picasso

Тобто, вже навчаючись на акторському, ти не тільки не полишив діджейство, а навіть став працювати в нічному клубі?

Коли я вже вчився на акторстві, виникла потреба заробляти. Разом зі мною вчилася Тамара Ґорґішелі, солістка одноіменного гурту. Вона мені і підказала. Каже, йди до Романа Кравчишина, це один із тодішніх власників клубу Picasso, спробуй - може він візьме. І так років 7-8 я там пропрацював. Але я не вважаю для себе цю тему закритою і досі. Просто поставив на паузу. Як завжди, як у всіх, є купа “планів на потім”. Такі плани, які ти рано чи пізно хочеш реалізувати. Я постійно думаю про те, щоб писати власні треки. Вже навіть програму на компі в себе встановив. Але розумію, що програми мало, потрібні різні примочки, дівайси.

І все ж таки кіно відвойовує свою територію в переліку твоє зайнятості. Згадаєш свій перший досвід перед камерою?

Перший досвід був ще під час студентства. У Львові тоді китайці знімали “Овід”. Масштабні зйомки. Ми спочатку в масовку потрапили, потім в груповку, поруч із героями десь. А оскільки ми для китайців були всі на одне лице, вони хоч і просили не повторювати людей, але ми ж так і послухали. Десь капелюха вдів, там вуса наклеїли, - все. Мені завжди цікаво було подивитись цей фільм, де кожен з нас тут жандарм, там - якийсь священник, далі на балу танцюємо, потім на кладовищі співчуваємо головним героям. Ми дуууже активно взяли участь в тому кіно (сміється).

Микола Береза у виставі Man-na Hat-ta, театр ім. Л.Курбаса
Фото: з особистого архіву актора
Микола Береза у виставі Man-na Hat-ta, театр ім. Л.Курбаса

Взагалі кіно - це те, про що завжди думаєш. Я пам’ятаю, як відчув на собі його ефект, коли після зйомок “Братів” приїхав на виставу в театр, і раптом почали вигулькувати нові нюанси ролі. Кіно - територія ювелірніша. Воно дуже круто пропрацьовує найменші фітюльки. Тому я зараз дуже хочу, щоб якомога більше моїх колег з театру знімались в кіно. Хоч це і створює організацийні проблеми, але це такий тренінг! Ну і плюс, звісно, прагматична деталь - медійність. Вона дуже допомагає театру. Мені здається до цього треба дуже тверезо підходити. Це нормальна складова галузі.

Микола Береза в ролі Данила Червоного
Фото: постер фільму "Червоний"
Микола Береза в ролі Данила Червоного

Але про українське кіно повноцінно ми заговорили лише зараз. А раніше мова йшла частіше за все про Москву. Вона в твоїх планах існувала?

От цього точно не було. Більше того, коли з’явились думки про кіно, я не думав не тільки про Москву, мені навіть про Київ тоді думати не хотілось. Ну і мабуть зіграло ще й те, що в нас театр у той час був таким особливим колективом, як нас називали - секта. Серед колег і досі гуляє анекдот-повір’я, що ми начебто там зачинялись, роздягались і мазались часником. Чому саме часником, я не знаю, але чую таке регулярно про наш театр. А ми тим часом мали багато тренінгів. Просто вони були не по підручникам, а були напрацьовані від вчителів. Духовні практики також. Медитаціями це напевно не можна назвати, це скоріше робота з енергією.

Микола Береза та Юрій Хвостенко
Фото: з особистого архіву
Микола Береза та Юрій Хвостенко

І в серіалах ти також не знімався.

Вони ж раніше переважно російською знімались. А мені грати російською - це проблема. Пам’ятаю, яке було позорище, коли одного разу я втрапив до такого серіалу. Він називався “Волчье солнце”. Вони знімали у Львові довго, у мене була дуже невелика ролька. Мене тут вбивали. А в Білорусі в павільйоні знімали велику сцену допиту. Я вивчив текст, приїхав на майданчик. І раптом, коли “Мотор”, я починаю щось таке викомарювати, що ми назнімали купу дублів, а в результаті ця сцена не увійшла в картину.

Хронологічно, з “Червоного” восени почалась “весна” українського кіно. Дуже різного, до речі. Часто з неочікуваним успіхом. Але переважно те, що мало успіх, критики в своїх рецензіях громили. Ти дивився те, що виходило?

Так, і це неймовірно: 13 українських фільмів від літа до зими. Коли таке було. Ахтем Сеїтаблаєв - зрозуміло. “Припутні” Непиталюка - неймовірні. “Стрімголов” Степанської мене так вшарашив, що я ще довго ходив під враженням. І якщо критики мають претензії до українських картин, то напевно тут справа у порівнянні із кращими прикладами світового кіно. І тут є один аспект, в якому ми завжди програємо - бюджет. Як не крути, але він має значення. Коли режисер завідомо ставить собі обмеження, коли сценарист не має часу на девелопмент, на дослідження - воно все відбивається. Я не кажу, що нам потрібні послабки. Але на це доводиться зважати. Ми ще коли починали “Червоного” возити, я ще тоді казав, що головне бажання моє - щоб кіно українське стало таким, на яке йти не “треба”, а “норма”.

Микола Береза
Фото: FB Віталік Гордієнко
Микола Береза

Ну і поки що важко передбачити, який із проектів “спрацює і вистрелить”, а який ні.

А мені навіть подобається відсутність монополії на якість. Ситуація відкрита. Будь-хто зараз має можливість заявити про себе. Мастодонтів немає.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter